|
Що може пропонувати туристична Україна?
Заштампований маршрут, який майже не змінився з часів совдепії: Львів, Крим, Кам’янець-Подільський, Київ, Умань...
Більшість музейних закладів незнані. А якщо й завітає туди хтось, то не знаходить достатньої та зрозумілої для нього інформації.
Що хоче бачити турист.
По-перше - інформацію про музейний заклад.
Музей – це окраса міста. Потрібно мати логотип музею і нав’язливо тиражувати його, як „Кока-Колу”.
Він повинен бути повсюду: і на вокзалах, і в готелях, і в учбових закладах, бібліотеках і навіть, в кав’ярнях.
Я думаю, великих фінансових затрат це не потребує – при кожному музеї є група художників, які допоможуть розробити логотип. Чимало комерційних структур із задоволенням його безкоштовно розмістить.
Наприклад, цікавий хід своєї реклами придумав заповідник „Давній Галич”. З цього року на поштовому штемпелі міста стоїть логотип заповідника. Тепер вся кореспонденція із Галича буде проштампована символом міста.
Наступне – далеко не всі відвідувачі користуються послугами екскурсовода.
Необхідна комплексна система інформації з самого початку експозиції й до кінця. Біля знакових експонатів – більш детальна інформація. І все це повинно дублюватися кількома мовами.
Можна підготувати невеличкі брошури, де описані етапи самостійної екскурсії.
В західних музеях їх не продають, а дають у тимчасове користування. Для продажу, можна підготувати більш розширений путівник музею як в паперовому вигляді, так і на компакт-дисках. Зараз роблять цілі фільми про музей та його колекції. На компакт-дисках. Такі диски я зустрічала в музеях Прикарпатті, в Криму.
Особливо важко в музеях іноземцям. Якщо і є екскурсовод – то він швидше всього не знає іноземної мови. Експозиція не супроводжується анотаціями на іноземній мові. Ось вони і бояться навідуватися до нерозкручених музейних закладів.
Зараз в багатьох музеях за кордоном, видають плеєри, де знаходиться запис екскурсії на кількох мовах. В дуже просунутих музеях біля того, чи іншого експонату, висить номер телефона, по якому відвідувач отримає необхідну інформацію на своєму мобільнику.
До речі, з минулого року в Музеї героїчної оборони і звільнення Севастополя з’явився аудіогід, а в 2007 році «озброївся» музей Ханенків у Києві.
Аудіогід не замінить живе спілкування, але з ним людина відчуває себе більш вільною від шаленного темпу екскурсовода.
Також необхідно проводити своєрідні тренінги з наглядачами залу – вони не повинні стояти «скіфським бабами», а знати історію експозиції і вміти відповідати на запитання відвідувачів.
І, якщо дозволяють кошти, бажано мати музейну форму. Особливо це потрібно для етнографічних, історичних, військових музеїв. Екскурсовод та наглядач буде колоритніше виглядати в тематичній уніформі. В приватних етнографічних музеях ця уніформа досить розповсюджена. Навіть частують національними блюдами за окрему плату. Така форма роботи більш розповсюджена в сільській місцевості, де і покажуть, і накормлять, і напоять.
А ця постійна засторога «Руками не чіпати»! Вона ж вбиває всі бажання й зацікавленність відвідувачів.
Зрозуміло, що цінні експонати не можна брати в руки, але в багатьох музеях вже пішли на компроміс - виготовляють копії експонатів.
Потрібно надати можливість потримати речі, зброю, одяг. Зараз так роблять в приватних музеях. І беруть за це гроші. Завжди знайдеться п’ятірка чи десятка, щоб сфотографуватися в незвичайному вигляді.
В Греції, біля Акрополя, туристи підбирають «старовинні» каміння. Я також не втрималась – взяла шматок . Потім вже роздивилася, що це звичайний будівельний щебінь. Але ж, мою цікавість було задоволено.
Особлива увага до невеликих районних та сільських музеїв. Їхній стан катастрофічний.
Але й тут директора знайшли вихід. В багатьох музеях відкрили сервіс для наречених. Молодята беруть шлюб не в сільраді, не в місцевому палаці культурі, а в музейній будівлі. В с. Нові Петрівці, під Києвом, проводять весільну церемонію в одному із залів військового(!) музею. Можна пропонувати етнічні весілля.
Окремий відвідувач - діти. Екскурсію для дітей треба робити дуже короткою і компактною, готувати екскурсію під шкільну програму. Бажано в формі вікторини з призами. Найбільш активним відвідувачам можна подарувати і музейну листівку, і значок.
А районним краєзнавчим музеям потрібно робити краєзнавчі конкурси серед учнів. Досвід показав, що в мало урбанізованій місцевості діти швидше ідуть на контакт, працюють на реферати, цікавляться історією рідного краю.
На мій погляд, ставку треба робити саме на дітей. Робити більше дитячих виставок.
Одеський музей приватної колекції ім. Блещунова в своїх залах обіграв казку про Вінні-Пуха. Успіх - шаленний. Прийшла велика кількість відвідувачів, які ходили по музею по особливому маршруту, виконуючи різноманітні завдання: намалювати дядюшку Сови, нагодувати Тигра, П’ятачка, розфарбувати Вінні-Пуха...А бажаючі, подивилися мультик про свого улюбленця.Можна було зробити подарунки на день народження Вінні-Пуха, які продаватимуть на аукціоні.
До речі, не завадило б продовжити роботу музеїв до ночі.Опитування, яке ми провели на сайті «Музеї України», показало, що більшість людей ходить в музеї у вихідні. Тож достатньо тільки один день на тиждень, наприклад у вихідні, зробити відвідування до 21-22 години. Особливо це актуально в літній період, коли стоять довгі теплі вечори.
Практика «ніч в музеї» дала позитивні відгуки серед населення. Особливо це стало актуально після однойменного американського фільму. Потрібно продумати цікаву програму. І спробувати. Це вже проводили в Луцьку, Кам*янці-Подільську, Львові, Дніпропетровську, Києві, Одесі.
Більшість музеїв знаходяться в старовинних будівлях, які повинні мати свою легенду.
Її треба обіграти. Якщо немає - придумати...
Всі старовинні замки мають таку легенду.
А чим гірші музеї? Кожен експонат - це вже історія.
Тож,більше експресії, фантазії, експериментів. Музей оживе.
І до нього потягнуться люди.
Наталка Іванченко, шеф-редактор журналу «Музеї України» | 
