На день пам‘яті жертв Голодомору  пішов сніг. Тихий, тужливий, немов скупі чоловічі сльози.

Здається, природа оплакувала своїх дітей, яких так і не змогла вдосталь накормити в ті далекі тридцяті роки. просила пробачення снігом-сльозами  за їхню страшну голодну смерть: «Не змогла, не вберегла…».

Найстрашніша мука для матері – коли нічим накормити дітей…

Тоді так і не накормила. Не змогла.

А на ті крихти, що зібрали дбайливі селянські руки,  чорні круки налетіли  та забрали. До зернятка, до крихточки…

Мільйони людей згинуло. Смерть вдосталь набенкетувалась, збираючи свою данину. Старих, молодих, хворих та  здорових. І дітей…

Скільки ж їх померло, цих маленьких янголят? Скільки їх залишилось? Мабуть, вже й не порахувати. Десь лежать в  братських могилах.

Не вберегла…

Померли. Ні свічки, ні паніхиди. Навіть сил  плакати не було. Одна туга.

Чорна, безкінечно туга.

Материнське серце болить. Господи, за що?

Про горе мовчать. Про біль не говорять. Її носять в собі.

Страшно ятрити душу. Сил нема згадувати той жах.

З часом біль стиха. Народилися нові янголята. Веселі, безжурні, ситі.

А в коморі стоять мішки зі сіллю, борошном, цукром.

Генетична пам‘ять…

Пройшло ж стільки років! 75 років…

Про голодомор хто забув, хто й не знав. Свідків майже нема.

Ще б трохи – і кануло б все в небуття.

В останню мить згадали і  схилили голови.

Горять свічки,  зігріваючи  душі померлих.  Плине  набатний дзвін  країною …

Ми вас не забули….. 

А з неба все сиплеться й сиплеться сніг, накриваючи білою плащаницею неню-Україну.

Вічна вам пам‘ять….